Благодійний фонд «Вона захищає» виріс з особистої історії його засновниці Альони Іванової. Вона мама двох військових, які боронять Україну з 2014 року, тому добре знає тривогу родин захисників, очікування звістки з фронту, невідомість і потребу в підтримці, якої часто бракує саме в найскладніші моменти.
З цього досвіду поступово сформувалася ідея фонду, який сьогодні допомагає жінкам і родинам військових, працює з дітьми захисників і підтримує жінок, які опинились у складних життєвих обставинах.
Про те, як особиста історія переросла в системну допомогу, якою є головна мета фонду та чому підтримка жінок і дітей напряму пов’язана зі збереженням нації, в ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» розповіла засновниця фонду «Вона захищає» Альона Іванова.
«Для мене ця тема дуже особиста. У мене двоє синів — військові»
— Ваша громадська організація та благодійний фонд «Вона захищає» з’явилися нещодавно — наприкінці 2025 року. З чого почалася ця історія?
ВІДЕО ДНЯ
— Фонд справді з’явився наприкінці 2025 року, але сама історія почалася набагато раніше. Для мене ця тема дуже особиста. У мене двоє синів — військові, вони захищають Україну на фронті з 2014 року. Тому я не з книжок і не з чужих історій знаю, що переживає мати, коли її дитина на війні. Я знаю цей страх, тишу біля телефону, очікування повідомлення, внутрішню напругу, з якою живеш щодня.
До створення фонду я допомагала сама — там, де бачила потребу, де могла бути корисною, де мене просили про підтримку. Але з часом стало зрозуміло, що запитів стає більше, і допомога має бути не випадковою, а системною. Саме тоді з’явилося усвідомлення, що потрібен фонд — не просто як назва чи структура, а як можливість об’єднати людей і допомагати організовано.
РЕКЛАМА
— Чим ви займалися до створення фонду?
— У мирному житті я працювала косметологом. Якщо подумати, це теж була робота про турботу, відновлення, підтримку жінок. Я допомагала їм почуватися краще, впевненіше, спокійніше.
Зараз моя діяльність інша, але в її основі теж є підтримка жінки. Просто раніше це більше стосувалося зовнішнього стану, а тепер — внутрішнього. Бо жінки, які чекають своїх синів, чоловіків, братів із фронту, дуже часто тримаються з останніх сил. І їм важливо знати, що поруч є хтось, хто розуміє та не залишить їх самих.
РЕКЛАМА
«Допомога потрібна мамам, дружинам, сестрам, дітям, родинам військових»
— Що конкретно стало поштовхом для створення фонду?
— Поштовхом став дзвінок від військового командира. Він сказав просту, але дуже важливу річ. Допомога потрібна не лише військовим, а й тим, хто поруч із ними тримає свій фронт. Мамам, дружинам, сестрам, дітям, родинам військовослужбовців.
Ці люди теж живуть у постійній напрузі. Вони чекають, хвилюються, читають новини, намагаються триматися й підтримувати військового, але часто самі залишаються без підтримки. І коли командир сказав, що таких жінок потрібно «розвантажувати», допомагати їм морально, емоційно, іноді навіть побутово, я зрозуміла: це саме те, що я добре відчуваю і можу робити.
РЕКЛАМА
— Ви сказали, що ця тема для вас особиста. Чи була конкретна ситуація, після якої ви особливо гостро відчули потребу в такій підтримці?
— Так. Коли моєму синові був 21 рік, він служив у добровольчому корпусі. Бувало, він ішов на завдання і попереджав: «Я не вийду на зв’язок стільки-то днів». Але потім цей час минав, а він усе одно не виходив на зв’язок. І ти не знаєш, що думати, куди звертатися, кому писати, кого шукати. Це дуже складно психологічно.
Я тоді шукала контакти людей, які могли б хоч щось підказати, хоч якось допомогти. І саме тому дуже добре розумію мам, у яких діти служать зараз, особливо з 2022 року. Вони проходять через новини, тривоги, невідомість, страх, постійне накручування себе.
У такі моменти людині потрібен хтось, хто не буде знецінювати її стан, а просто скаже: «Я розумію. Давайте подумаємо, що можна зробити».
— Яка головна мета фонду зараз?
— Головна мета — щоб жінки не залишалися сам на сам зі своїм страхом, горем чи розгубленістю. Передусім ми хочемо бути поруч із тими, хто проходить шлях, який я сама багато років проходжу як мама військових.
У моїх близьких подруг здебільшого доньки, а в мене — сини. І я пам’ятаю, як іноді мене нервували навіть прості запитання, бо люди не розуміли, що саме запитати. Наприклад: «Як ти взагалі тримаєшся?» І ти не завжди розумієш, людина справді хоче допомогти чи просто намагається себе заспокоїти.
Тому дуже важливо мати ком’юніті, де тебе розуміють без зайвих пояснень. Де можна поговорити, поділитися, обговорити те, що болить, і не боятися бути незрозумілою.
«На довірі й особистому досвіді формується справжнє ком’юніті»
— Хто зараз у вашій команді?
— У нас дуже обережно сформована команда, бо ми часто працюємо з чутливою інформацією. Ми не можемо просто відкривати двері для всіх, тому що йдеться про військових, їхні родини, особисті історії, іноді — про дуже делікатні ситуації.
Люди, які спочатку зверталися до нас по допомогу, з часом самі залишалися поруч і починали допомагати іншим. Так формується справжнє ком’юніті — не формальне, а засноване на довірі й особистому досвіді.
Зараз у нас є помічники не лише в Києві та Київській області, а й у регіонах — в Одесі, Дніпрі, Запоріжжі. Це важливо, бо потреби є всюди, і часто найкраще допомогти може людина, яка поруч.
У нас дуже обережно сформована команда, бо ми часто працюємо з чутливою інформацією, говорить Альона
— Коли ми говоримо про допомогу жінкам, про кого саме йдеться?
— Передусім ідеться про родини військовослужбовців: дружин, мам, дітей, сестер, близьких людей захисників. Це ті, хто теж проживає війну — просто не на передовій.
Ситуації бувають різні. У когось мама залишилася на окупованій території, і військовий постійно хвилюється за неї. У когось родина в іншому місті чи за кордоном. Хтось із жінок залишився сам із дітьми й не витримує морального навантаження. І часто їм потрібна не якась велика, абстрактна допомога, а просто навіть поговорити.
Для військового надзвичайно важливо знати, що його сім’я не залишена сама. Бо на фронті він думає не лише про себе — він думає про маму, дружину, дітей, про тих, хто чекає вдома. Коли він розуміє, що що їх можуть підтримати, що вони не самі зі своїм страхом і побутом, йому морально легше.
— Ви також спілкуєтесь із жінками військових, які за кордоном?
— Звісно. Ми не засуджуємо тих, хто виїхав, бо в кожної сім’ї свої обставини, свої страхи й відповідальність за дітей. Але для нас важливо, щоб жінки не ухвалювали такі рішення з відчаю, самотності чи відчуття покинутості.
Ми хочемо, щоб родини не розпадалися, щоб діти не втрачали зв’язок із домом, мовою, традиціями й Україною. Ми працюємо заради збереження нації, бо це не лише про фронт. Це також про родини, які вистояли та залишилися. І військовим легше, коли їхні сім’ї тут. Тому ми й говоримо, й підтримуємо такі сімʼї.
— Чи працюєте ви з дітьми військових?
— Так, діти військових теж потребують підтримки. Іноді дорослі думають, що діти «ще маленькі» або «не все розуміють», але насправді вони дуже тонко відчувають стан мами, тривогу в родині, відсутність тата чи втрату близької людини.
Особливо якщо ми говоримо про дітей полеглих воїнів. Вони горюють разом із мамами. Важливо не дати їм замкнутися в цьому горі. У такі моменти потрібні спілкування, увага, відчуття потрібності.
Ми організовуємо для дітей спортивні заходи, допомагаємо з поїздками в дитячі табори, влаштовуємо свята для родин військових. Наприклад, після новорічного свята нам писали дуже теплі відгуки й дякували за те, що ми це організували. І я тоді ще раз зрозуміла, що іноді навіть один день радості для дитини й мами може мати велике значення. Важливо, щоб вони не відчували себе самотніми й забутими.
Ми також продовжуємо вчитися, як правильно бути корисними для мам полеглих воїнів і для їхніх дітей. Бо це дуже тонка тема. Тут важливо не нашкодити, не сказати зайвого, не прийти з формальною підтримкою.
«Ми працюємо заради збереження нації, бо це не лише про фронт», — говорить Альона Іванова
— Чи залучаєте ви фахівців, які підказують, як працювати з такими травмами?
— Так, звісно. Ми розуміємо, що одного бажання допомогти недостатньо. Коли йдеться про горе, травму, втрату, очікування, полон, зникнення безвісти — тут потрібно діяти дуже обережно.
Тому ми працюємо з психологами, радимося з ними, просимо підказувати нам, як правильно комунікувати й на що звертати увагу.
Є речі, про які багато цивільних зараз навіть не думають, але вони можуть чекати нас у майбутньому. Після війни суспільство зіткнеться з великими психологічними викликами. І нам треба бути готовими до цього, щоб не допустити розколу між військовими й цивільними, між тими, хто воював, і тими, хто чекав.
«Не тільки психологічна, а й практична допомога»
— Ви допомагаєте родинам лише психологічно?
— Ні, не лише. Психологічна підтримка дуже важлива, але часто родинам потрібна й практична допомога в конкретний момент.
Наприклад, бувають ситуації, коли військовий не виходить на зв’язок, а рідні не розуміють, що відбувається, куди звертатися і що робити далі. У такі моменти люди дуже розгублені й налякані, тому ми намагаємося бути поруч і допомогти зорієнтуватися.
Звісно, ми не можемо і не будемо розповідати деталей, як саме діємо, бо це може бути чутливо й небезпечно для людей. Але якщо є можливість обережно щось уточнити, когось знайти, комусь написати, зібрати інформацію чи підказати родині наступні кроки, — ми це робимо.
Ми ніколи не гарантуємо результат, бо це було б неправильно. Але ми завжди намагаємося допомогти. Наша мета — не підняти шум і не зробити гучну історію, а максимально обережно, тихо й по-людськи підтримати родину в цей момент.
— Тобто фонд працює лише з родинами військовослужбовців?
— Не лише. Основний фокус фонду справді пов’язаний з військовими та їхніми родинами, але ми бачимо ширше коло жіночих і дитячих історій, де теж потрібна підтримка.
— Наприклад?
— У мене є знайома військовослужбовиця, яка ще до війни працювала з дитячими будинками й допомагала дітям знайти родини. Коли з окупованих територій українських дітей вивозили до росії, завдяки її роботі частину дітей вдалося перевезти до Європи й оформити їм захист.
Але потім вони зіткнулися з іншою проблемою. Коли дітям виповнювалося 18 років, їм просто вручали український паспорт і казали: «До побачення». Далі — жодної допомоги. А це діти, які пережили окупацію, переміщення, втрату дому, часто — складний досвід сирітства чи інтернатів.
Вони намагалися реалізуватися, працювати, потім частина з них повернулася в Україну. Їм потрібно було десь жити. Волонтерка, яка їм допомагала, зв’язалася з американською компанією, і та допомогла придбати будинок у Чернівцях.
Але дітям усе одно потрібно було адаптуватися, навчатися, вирішувати побутові питання. Навіть така, здавалося б, проста річ, як стоматолог, була проблемою. Ми допомогли організувати графік і записи, щоб раз на тиждень дітей водили до лікаря. Потім благодійники це оплачували.
— Також відомо, що ви допомагаєте жінкам у СІЗО. Це правда?
— Так, це правда. Так сталося, що вони там, але вони теж жінки, і в них також є діти, які перебувають там разом з ними. Є запити на найпростіші речі — каші, памперси, засоби догляду. Ми вийшли на людей, які ними опікуються, зробили збір і відвезли необхідне.
Важливо також нагадати, що частина цих жінок пішла служити й загинула на фронті, захищаючи нашу державу. Треба віддати їм шану й подякувати за те, що вони зробили вибір на користь України. Для мене важливо не ділити жінок на «зручних» і «незручних» для допомоги. Якщо є конкретна потреба, дитина, мама, людська історія, — ми намагаємося реагувати.
— Де ви берете фінансування наразі?
— Ми молодий фонд, тому ще вибудовуємо систему фінансування. Зараз працюємо в кількох напрямках — ведемо перемовини з іноземними організаціями, отримуємо донати від людей, а також звертаємося до українських підприємців. Для нас важливо, щоб допомога була максимально конкретною та прозорою. Часто ми пояснюємо конкретну потребу, показуємо рахунки й, якщо є можливість, просимо оплатити їх напряму як благодійний внесок.
Раніше фахівці розповіли «ФАКТАМ», як підтримувати дітей, коли війна нагадує про себе щодня.
Видеонаблюдение в Одессе
